Радимо прочитати:
сторінка 3
Ми найчастіше згадуємо про Шевченка лише у Шевченківські дні, проводячи якісь
заходи (часто формальні) та витираючи пилюку з томів Шевченка. Можливо, варто
говорити про нього не лише як про революціонера, але і як людину, в котрої були
почуття, ніжність, кохання …були свої людські, земні бажання, емоції. Тому я
хочу нагадати декотрі маловідомі факти з його біографії чи навіть народні
перекази, котрі не претендують та 100% достовірність. Ось декотрі із них.
Художник Сошенко, відомий тим, що перший помітив мистецький хист молодого
кріпака Шевченка, а згодом став його добрим приятелем, любив пізніше
розповідати про те, що перешкоджало Тарасові Григоровичу швидко набути слави
художника:
- Прийдеш, бувало, до нього: стоїть на пюпітрі розпочата ним картина в
такому ж стані, як і тиждень тому, а він скоренько заховує у шухлядку папір із
своїми віршами.
«Що це ти, Тарасе, робиш? Усе свої вірші складаєш замість того, щоб кінчати
картину. Коли взявся учитись малювати, то й працюй постійно, а не уривками».
«Та що ж робити, коли світла мало у вашому Петербурзі: поки розведеш на палітрі
фарби та розпочнеш малювати, вже й темно, пора й пензлі мити!» Отак, бувало,
відбріхується. А якби менше писав свої «Катерини» та «Наймички», добрий би з
нього маляр був.
Коли Шевченко став у Петербурзі модним портретистом і почав заробляти добрі
гроші, у нього з'явився потяг до модного одягу (як віддяка за нужденне
дитинство і юність). Він відвідував гарні ресторани, носив вишуканий одяг, а з
особливим задоволенням описує в щоденнику придбання гумового плаща-макінтоша,
які тільки-но з'явилися у Петербурзі. Плащ коштував 100 карбованців - сума на
той час досить велика (у археологічній комісії Тарас Григорович працював за 150
на рік). Навіть під час заслання Шевченко не втратив смаку до життя – один із
записів «Журналу» присвячений добрим пензлям, присланим товаришем, і гаванським
сигарам, що були подарунком.
Коли Шевченка заарештували, на ньому був фрак, а він сам був чисто
виголений і мав вигляд, ніби збирається на свято.
Коли Шевченка переводили в Новопетровськ, в дорозі він опирався на вербову
палицю. Пізніше встромив її в землю на солдатському городі і з неї виросло
перше дерево у Новопетровську. Пізніше він з ініціативи коменданта форту Ускова
вибрав місце для саду і зробив його план, а восени 1853 року його засадили. У
1857 році форт Новопетровський перетворено на місто Олександрівське. Сад став
міським і звався весь час садом Шевченка.
Більшість зображень Шевченка після заслання показують його в шапці і
кожусі. В кінці 50-х років ХІХ століття українська діаспора Петербургу
«пустила» моду на народний одяг. Багаті поміщики вважали «шиком» прогулятися
столицею в кожусі. Тому такий вигляд – данина тогочасній моді. У повсякденному
житті Шевченко носив звичайний для того часу одяг.
Приятель Шевченка О. Чубинський згадував, що Тарас Григорович неохоче відвідував
представників вищого світу, бо ж треба було обов'язково одягати фрак. - А не
хочеться мені натягать отого фрака, щоб він зслиз, - говорив поет. - Ходім
краще на Дніпро, сядем де-небудь на кручі та заспіваємо.
Одного разу Костомаров мав необережність не прийняти Шевченка, передавши,
що він дуже зайнятий. Тоді Шевченко зайшов до ресторану і попросив грати йому
безперестанку арії з опер Верді (Костомаров жив за стіною ресторану).
Костомаров не витримав, прибіг до ресторану і став благати Шевченка припинити
музику. Та Шевченко не здавався й вигукував:
- Ні, ні, шкварте з «Трубадура», «Ріголетто», «Травіати», я це дуже люблю!
Одного разу до панів Лизогубів, у яких гостював Шевченко, приїхала в гості
сусідська панночка. Бажаючи сподобатись відомому поетові і художнику, вперше в
житті одягла селянську вишиту сорочку, знявши її зі своєї служниці. Той одразу
помітив, що на дівчині не своє вбрання, але змовчав. Панночка довго
розказувала, як вона любить Україну, одяг простого люду, пісні, хвалила поезії
Шевченка. А потім раптово спитала:
- Тарасе Григоровичу, скажіть, чи гарна з мене українка? - Справді, ви
красива дівчина, та ще й у вишитій сорочці, - відповів поет. - Саме такі носять
селянські дівчата. Але запам'ятайте: вони ніколи не здирають їх з чужих пліч.
Відомий музикознавець Дмитро Ревуцький (брат композитора Левка Ревуцького)
згадував: "Коли мені довелося в 1902 році бути в селі Качанівці в
розкішній садибі В. В. Тарновського, старий садівник Тарновського
Андрій Микитович Кот привів мене до столітнього дуба на значній відстані від
панського палацу і сказав: «Отут під дубом мій батько та інші кріпаки ще
старого Григорія Степановича Тарновського сходилися ночами слухати, як Тарас
Григорович Шевченко співав їм пісні. Він співає було, а люди плачуть. Тому цей
дуб і зветься Шевченковим». Сюди, під захист старого велетня лісів, тікає
вечорами від панської компанії поет-революціонер. Це для них, своїх друзів та
улюбленців, приїздить він, власне, в Качанівку. Він не міг жити, щоб не
співати. Він співав, ховаючись від дячка Богорського, співав у панському
передпокої, порушуючи наказ свого пана, співав, коли його заарештовували, коли
вели його до фортеці, співав і в самій фортеці.
У родині С. Т. Аксакова, щоб віддячити господарям за їх теплий прийом,
Шевченко проспівав кілька російських пісень. І коли він закінчив волзьку
бурлацьку пісню, всі були в захопленні, а в Костянтина Сергійовича з'явилися
сльози на очах. Художник Л. М. Жемчужников, який чув Шевченка напередодні його
смерті, писав: «І тоді, коли співав покалічений страждалець, то в кожній нотці
відчувалась душа співця-художника, справжнього народного співця».
Немає коментарів:
Дописати коментар